Події влітку 2014 року, що відбувалися на сході України, змусили Світлану разом із трирічним сином Борисом і мамою залишити дім в м. Ясинувата.
Борис через особливості розвитку і стрес потребував постійної уваги, тому Світлана після переїзду не могла працювати. Усю фінансову відповідальність взяла на себе бабуся. Незнайома громада, орендоване мінімальне житло і втрата стабільності – це вимагало від жінок злагодженості, сили та витривалості.
Світлана присвячувала всі свої сили реабілітації Бориса через труднощі з адаптацією до змін. Він пізно почав ходити та говорити, до школи також пішов пізніше однолітків. Попри інклюзивну програму, соціалізація залишалася випробуванням для хлопчика.
З початком повномасштабного вторгнення ситуація ускладнилася. Сирени, необхідність ховатися, небезпека і вибухи створювали для підлітка постійний стан стресу. Через стан тривоги емоції Бориса стали важкодоступними навіть для нього самого.
Коли Світлана дізналася про клуб Дівчата. Діти, вона не вагалася та одразу звернулася по допомогу. Борис почав з індивідуальних консультацій із психологинею. Для хлопчика це був новий досвід. Спершу він не довіряв фахівчиням, які працювали з ним. Але з кожним заняттям його обережність поступалася місцем важливим змінам.
“Травма війни складна не лише через сам досвід, але й через її повторюваність: ми всі перебуваємо в стані “хронічної загрози” і світ навколо залишається повним тригерів: голосні звуки, темрява, натовп або, навіть, нові обличчя можуть викликати хвилю тривоги. Це розриває зв’язок із собою, іншими людьми. Найважливіше для відновлення – відчуття безпеки й стосунки, які відновлюють довіру. Родина дає підтримку, ми, як фахівці, маємо знайти правильний підхід, а сама дитина докладає зусиль, щоб змінюватись. Такий прогрес дуже радує, що Борис став більш впевненим. Тепер він може чітко сказати так чи ні, висловити свої бажання та потреби. Він більше не ховається у собі, а ділиться переживаннями з мамою чи бабусею”, – розповідає психологиня.
Групові заняття допомогли Борису відчути себе частиною спільноти. Хлопець вчиться взаємодіяти з іншими дітьми, висловлювати свої думки без осуду і вже не боїться робити помилки. На майстер-класах Борис розкриває свою творчість: малює, будує, майструє. Але найбільше він любить активні ігри в клубі. Це час, коли він може просто бути собою і насолоджуватися дитинством.
Це місце стало для нас надією, що майбутнє може бути світлим і наповненим радістю. Я бачила, як мій син змінюється, і це надихало мене рухатися вперед. Щоразу, коли він повертався додому після занять, його обличчя сяяло. Кожна його посмішка додавала мені сил, – ділиться Світлана.
Допомога родині можлива в межах проєкту Підтримка дітей та підлітків, постраждалих від війни в Україні, який реалізується за підтримки KNH.
