Продовжуємо наш міні-проєкт #говориголосно, в якому висвітлюємо історії успіху дівчат та жінок щоб надихнути та похитнути стереотипи, з якими жінки і дівчата стикаються майже кожного дня. Сьогодні наша героїня - Катерина Маліневська - журналістка, акторка та волонтерка. Її історія вражає.
З чого почався ваш шлях у волонтерстві?
Почалося все з однієї важливої справи. Шукали редакторів для проекту по збору фото й відео-матеріалів з війни, з метою формування бази даних для міжнародних ЗМІ та судів. Оскільки я працювала раніше редактором на телебаченні, відразу відгукнулася. Треба було описувати матеріали, що надходили з усієї країни (від цивільних, військових, різних свідків), структурувати їх (були такі категорії як “обстріляні будівлі”, “ворожа техніка”, “постраждалі цивільні” тощо), прописувати теги, місце, дату події. Потім інша група перекладала це англійською, і треба було завантажувати все на створений для цієї бази закритий сайт. Цим я почала займатися через тиждень після повномасштабного вторгнення. Траплялися й жахливі фото - обгорілі тіла наприклад. Ще те випробування для психіки. Але я розуміла, наскільки важливою була ця ініціатива і участь в проекті. Тим не менш, через деякий час я переключилася на іншу справу. У знайомих добровольців не було нормальної амуніції - шоломів, броніків. Просто почала шукати, де можна замовити. Так почалася історія пошуку по всьому світу, залучення коштів, закупівля, доставка. Вже не лише для знайомих, а для всіх, кому буде потрібно, кому вдасться допомогти. Просто писала у фейсбуці - кому потрібні шоломи? Писали знайомі, просили для близьких - хто брату, хто батьку, хто друзям. Ох як довго і важко це було перші півтора-два місяці. Всі, хто займалися цим, були в шоці - в Європі або все викуплено, або космічні ціни. Кооперувалися з іншими волонтерами, шукали колективно контакти, виробників, донаторів. А ще я зловила себе на думці, що тепер розбираюся в жахливих речах - в тому, які кулі які плити пробивають, чому рівень захисту шоломів не може бути вище за 3-й (і чому немає сенсу щоб шолом захищав від кулі калаша). Я, тендітна дівчина, яка жила зовсім іншим життям, тепер вимушено занурилася в якусь жахливу, жорстоку реальність. Але це НАША реальність, і краще намагатися її приймати і витримувати. І діяти. Не ламатися і не скиглити. Бо дуже важливо зараз об’єднатися, і робити кожен що може для перемоги. До речі, перший бронік і шолом передала режисеру з Аргентини, який їхав знімати документальний фільм про події в Україні. На той момент я вже виїхала до Польщі, в Краків, там ми і зустрілися. Закупала також медицину - турнікети, аптечки, кровоспинні засоби. З’ясувала, чому не варто купувати дешеві турнікети і як їх якість рятує чи губить життя. Там була можливість в спокійній обстановці шукати те що треба. В магазині військового спорядження на центральній площа Кракова, мене вже знали, впізнавали. З України телефонували, просили щось придбати і відправити - одяг військовим, або ту саму медицину. Хлопці в магазині на собі показували, я фоткала, відправляла, отримувала фідбеки. Поляки як підтримували нас - то взагалі окрема тема. Дуже вдячна їм.
Коли повернулася в Україну (влітку 2022-го), то приєдналася як волонтер до Навчального центру ДГВ при 112-й бригаді. Це дуже крутий навчальний центр для військових та цивільних, який здійснює також волонтерську діяльність. Відправляємо і товари військового призначення, і, наприклад їжу, сухпайки, побутову хімію - і на фронт, і цивільним. Буває що просто знайомі звертаються, кажуть - родина приїхала з прифронтової зони, допоможіть чим можете. Збираємо також різну провізію, харчі. Була смішна історія - передали гуманітарку на фонд з Європи, де були поміж іншого пляшки з піною для ванн. Посміялися з військовими, що будуть в окопах користуватися. Але пороздавали цивільним - отаким родинам переселенців, ну і дружини військових також залюбки забрали. Почала співпрацювати з нашими волонтерами за кордоном. Вдалося організувати доставку великої партії генераторів у Київ. Це вже зима була, перебої з електрикою. Це було прям свято. Наші партнери закупили - французький фонд. Але моє волонтерство скоріше ситуативне. Є люди, які займаються цим з ранку до ночі і на дуже серйозному рівні. Це справжні герої і героїні. І як багато саме дівчат у волонтерстві! Які щодні мають справу з дуже серйозними і важливими речами.
Це наштовхнуло мене на думку зняти проект про волонтерів. Поки рано розповідати деталі, але я точно можу сказати, що волонтерський рух в Україні - це феномен, і про нього варто розповідати світу. Я зрозуміла, що можливо ця форма волонтерства буде найкращим моїм вкладом. Зараз вже працюю над проектом, і дуже сподіваюсь, що ми з командою зможемо реалізувати задуману амбітну ідею. Чи стикалися Ви з упередженнями через гендер?
Після перебування в Польщі, я поїхала до Франції. Там були друзі і волонтери, з якими я співпрацювала. Вони знайшли родину, яка прихистила мене. Це були чудові, дуже цікаві люди - хазяйка Алесандра - італійка, режисер документальних фільмів, її чоловік - ірландець, зі сфери мистецтва, їхня донька навчається в Амстердамі, син вчиться в Парижі і грає на гітарі. Всі спілкуються французькою, італійською та англійською мовами. Вечорами ми співали пісень під гітару, навіть «Ой у лузі» вчила їх )
Вони дуже сучасні і толерантні. Так от, вони не могли стримати подив, коли дізналися що я волонтерю, а саме займаюся закупівлею шоломів та броніків. Алесандра казала - ти дівчина в гарній сукні з гарним манікюром, сидиш цілий день займаєшся військовою амуніцією, оце так! Не можу повірити! У неї не вкладалося в голові, що наші дівчата таким займаються. Вона навіть хотіла зробити про мене якесь відео, або міні-фільм про жінок волонтерок. Коли я поїхала, вона просила мене записувати для неї відео на телефон - про свої переживання, думки, свою історію - як я їздила країнами, як волонтерила, як я почуваю себе у Києві, коли повернулася. Просила фото і відео волонтерки, буденного життя. Але вона так нічого і не прислала. Напевно, зайнятість не дозволила довести ідею до реалізації. Так от, у іноземців дуже дисонує два факти про українок - з одного боку, наші дівчата дуже тендітні, привабливі, доглянуті, з іншого боку - сильні, мужні, цілеспрямовані. І як показують реалії сучасного світу, це зовсім не протирічні речі, і можуть нормально поєднуватися в одній людині, в жінці, в чоловікові, в будь-кому.
Як не опускати руки і продовжувати рухатись далі? Що підтримує вас в умовах війни? Мені дуже важливо не загубити себе на цій війні. Морально. Я розумію, що є ситуації, в яких важко не загубитися - коли з тобою трапляються найжахливіші речі. Люди втрачають близьких, втрачають здоров’я, дім, усе. В таких обставинах не знаю, чи можливо зберегти свій внутрішній світ, надію, думки про майбутнє, бажання піклуватися про себе і своє життя, не зламатися. Але треба старатися з усіх сил. Моя життєва ситуація поки така, що я можу триматися і йти далі. Я не живу в окупації чи прифронтовій зоні, мої близькі наразі в порядку (хоча теж під ризиком), у мене є важлива справа і у мене є підтримка. Все решта я можу і мушу собі організувати самостійно - підтримувати себе, давати відпочивати, обов’язково переключатися, коли нагрібає, коли багато поганих новин, на які ти не можеш вплинути (а якщо можеш, то просто берешся допомагати, а не емоціонувати). Я стараюся не запускати своє здоров’я, займаюся йогою та медитацією, ходжу на прогулянки, стараюся спати, нормально харчуватися. Якщо довго жити в умовах лише виживання, коли ти на грані - і емоційно, і фізично, то дуже скоро звикаєш до цього. Грань норми зміщується. Ми ризикуємо не повернутися до нормального життя потім, після перемоги. Коли треба, будуть сили і натхнення будувати нове життя, країну, створювати родини, дім, кар’єру чи бізнес. Нам треба здорова нація. Бо ми ж за майбутнє боремося, а не просто так. Тому важливо думати й про себе, важливо давати собі нормальне життя, наскільки це можливо. Звісно що зараз не у всіх є така можливість. Але якщо вона є, треба не нехтувати нею, дякувати кожного дня за цю можливість і паралельно продовжувати робити свою справу.
Як ви поʼднуєте волонтерство та інші сфери життя? Як гадаєте, чи можливо бути одночасно успішною, реалізованою і щасливою жінкою?
Бути одночасно успішною, реалізованою і щасливою жінкою - це моя мета і те, до чого я прагну. Не хочу варіант, в якому я чимось жертвую. Кожна сторона життя дає щось дуже важливе. Але треба і зусилля прикладати в кожній з цих сфер. Мати багато енергії та розуміння, що ми все в житті “будуємо”. Вкладаємо зернята, вирощуємо їх, поливаємо, дбаємо, шукаємо нові методи, підходи, вчимося всьому. Все можливо, якщо є розвиток. Принаймні, так би я сказала до війни. Звісно що зараз деякі речі на паузі. Лячно думати про щасливу родину і майбутнє, коли твій чоловік може поїхати на передову. Або про саморозвиток і “позитивні думки”, коли навколо біда, і треба включатися допомагати. Життя під час екстреної надзвичайної ситуації дещо змінюється, навіть якщо у тебе особисто все добре. Раніше ти шукав дзен, розмірковував над сенсом життя і самореалізацією. Зараз треба кооперуватися, закочувати рукава і робити те, що допоможе твоїй країні вижити. Є люди які абстрагуються і відокремлюються від війни і ситуації. Постять в соцмережах виключно гарне щасливе життя. Наче взагалі не мають відношення до цієї країни. Це дивно. Щасливе життя - це добре, ми за це і боремося. Але важливо як мінімум бути солідарним з ситуацією і суспільством, виказувати співчуття, підтримку, розповсюджувати інформацію, говорити про те що відбувається світу, незважаючи на те, що це неприємний “контент”. Я сама їздила іншими країнами, жила в гарних умовах, і не лише волонтерила, але і подорожувала, і собі час приділяла. Мені теж є що запостити. Але ж говоріть про різні сторони того що відбувається. Показуйте і своє гарне цікаве життя, і говоріть про війну. Не обов’язково волонтерити чи все кидати і занурюватися у війну з головою. Просто говоріть, показуйте, постіть сторіс, привертайте увагу, закликайте до підтримки, до донатів, транслюйте правду про ситуацію, все. Стільки пропаганди і дезінформації наперевіс зараз. Бо якщо ми перестанемо це транслювати, світ забуде. А нам потрібна увага, підтримка, включеність в нашу проблему.
Тому я намагаюся поєднувати особисте життя і час для себе, а також волонтерство і проект. Є дні, коли ти в запарах, а є коли і відпочиваєш. Хочу от до мами в Швецію з’їздити, провідати і перезавантажитись.
Як війна вплинула на ваші карʼєрні цілі?
Я завжди працювала в сфері медіа - журналістика, відео-виробництво і продакшни, телебачення, робота ведучої, продюсування, акторська майстерність і зйомки (по обидві сторони камери). Це все про комунікацію. Я досліджую цю тему в різних формах. І тому зараз хочу свій досвід реалізувати у важливому, соціально та історично, проекті.
До повномасштабного вторгнення я давала майстер-класи, тренінги з майстерності публічних виступів та акторської для життя (робота з емоціями, голосом, самовираженням). Планувала робити свій курс. Вкласти в нього свої дослідження роботи з розкриття впевненості у собі, пропрацюванням блоків, закритістю, страхів проявлятися та комунікувати, розкриттям голосу та харизми. А також працювала над запуском інтерв’ю-проекту. В березні мала вести перемовини щодо запуску. Зараз інтерв’ю проект трансформувався і видозмінився в інший формат. Історії цілеспрямованих, амбітних, успішних жінок варті бути почутими. #говориголосно
