Коли Олена прийшла на консультацію, вона перебувала у стані емоційного виснаження. Вона зізналася, що відчуває себе ізольованою, боїться довіряти людям і не впевнена, чи зможе впоратися зі своїм болем. Їй було страшно, але вона зробила перший крок до змін.
Життя 17-річної дівчини супроводжували безсоння, негативні думки, постійна тривога і відчуття, що вона втратила себе. Страхи переслідували її: повторення травматичних подій, відчуженість від близьких. Дівчина мала потребу висловити свої почуття комусь, хто міг би зрозуміти та не засуджувати.
У процесі роботи з’ясувалося, що з дитинства дівчина часто відчувала емоційний і фізичний тиск. Це вплинуло на її ставлення до себе, на формування особистих кордонів. Критика з боку батька, його покарання і знецінення досягнень сформували в Олени звичку не помічати власні успіхи. Усе, чого вона досягала, здавалося їй незначним. Втрата контролю стала центральною темою її переживань. Від фізичних покарань у дитинстві до травматичних подій у більш дорослому віці – всі ці епізоди залишали її з відчуттям безсилля і залежності від зовнішніх обставин. Це сформувало в Олени відчуття, що її думки й потреби не мають значення і вона не варта визнання чи підтримки.
Нещодавно Олена пережила кілька травматичних подій, які поглибили її стан. Ці події стали причиною недовіри до інших і страху повторення цього досвіду. Кілька місяців тому, перебуваючи за кордоном, вона стала жертвою сексуального насильства від знайомого під час вечірки. Вона розповіла про це близькому другу, шукаючи підтримки. Але, замість співчуття, той зрадив її довіру, повторивши те, що вже стало кошмаром. Ці події, накладені на роки сімейного тиску, залишили дівчину у стані емоційної ізоляції. Вона більше не довіряла людям, а останні події ще більше зміцнили її переконання, що світ є небезпечним місцем, а вона сама – беззахисною. Терапевтка, яка працювала з Оленою, наголосила на важливості безпечного простору для роботи. Ми почали з простого: створити можливість розділити біль. Це вже не те, що має залишатися всередині й руйнувати її. Це те, про що можна говорити, з чим можна працювати, – пояснила фахівчиня.
Заземлення стало першим інструментом у роботі з тілесною напругою. Прості дихальні вправи та усвідомлення відчуттів допомогли дівчині знайти стабільність. Перші сесії були спрямовані на те, щоб повернути зв’язок з собою. Спостереження за диханням, відчуття контакту з підлогою, прості рухи допомогли дівчині відчути, що тіло може бути джерелом підтримки, а не лише болю.
Фахівчиня розповіла Олені, що її постійна тривога й напруга – це не просто емоційний стан, а фізична реакція її нервової системи, яка намагається захистити її від повторного болю. Олена змогла подивитися на себе інакше. Її тривога, ізольованість і навіть недовіра до інших перестали здаватися їй слабкістю. Вона поступово приймала той факт, що її страхи, тривога і навіть відчуття самотності – це її спосіб адаптації до травм, а не те, що визначає її як людину.
Ця інтеграція стала ключовим моментом у її зціленні. Олена перестала сприймати свою тривогу як слабкість і почала бачити її як сигнал про потребу в турботі до себе. Вона змогла зробити перший крок до внутрішньої гармонії, прийнявши те, що раніше здавалося їй неприйнятним. Для Олени цей процес був кропітким і повільним: відстежувати свої реакції, не засуджуючи себе, дозволяти собі відчувати смуток і гнів без сорому, навчитися розпізнавати свої потреби.
Особливо важливим в процесі терапії була практика встановлення та захисту своїх особистих кордонів. Через рольові ігри дівчина поступово вчилася говорити ні, висловлювати свої потреби та не відчувати провини за це. Спочатку це здавалося їй неприродним, але з часом вона змогла зробити цей крок у реальному житті. Роки виховання, що супроводжувалися знеціненням і покараннями, навчили її мовчати та приймати біль як частину життя. Терапія допомогла Олені поступово змінити це. Через підтримку дівчина навчилася захищати свої межі.
Під час війни важливо пам’ятати, що травми загострюються. Але Олена показала, як наполегливість і готовність працювати над собою можуть привести до зцілення навіть у таких складних обставинах. Вона зрозуміла, що її минуле не має визначати її, – зазначила психологиня.
Робота над сприйняттям свого тіла також стала важливою частиною терапії. Через кілька місяців роботи Олена почала помічати зміни. Сон поступово нормалізувався, тривожні думки більше не домінували в її житті. У стосунках із друзями вона змогла уникати деструктивних зв’язків і вибудовувати нові, більш здорові. Дівчина почала визнавати свої досягнення, які раніше здавалися їй незначними. Вона відчула гордість, що вступила до університету, і знову відчувала інтерес до майбутнього.
До початку роботи із психологом емоції переповнювали та тривожність не давала змоги знайти задоволення в буденних речах. За час моїх консультацій мені неймовірно допомогли знайти в собі сили, допомогли побачити ситуацію з нового боку та налагодити стосунки в першу чергу з собою. Я дуже вдячна за такі якісні сесії, які так сильно вплинули на мене та не залишили мене одну в важкий час. Наші розмови були дуже цінними, особистими та успішними. Дякую вам!, – поділилась дівчина.
Історія Олени показує, що зцілення – це не стирання болючих спогадів і не втеча від свого минулого. Це процес, у якому ми вчимося приймати пережите як частину себе, зберігаючи при цьому здатність дивитися вперед. Зцілення – це про те, як залишатися поруч із минулим, але більше не дозволяти йому визначати наші дії та почуття. Це про те, щоб навчитися розпізнавати свій біль, працювати з ним і знаходити в ньому джерело сили, яке веде до відновлення гармонії та спокою.
Допомога Олені надавалась в межах проєкту “Надзвичайна допомога населенню, громадам та установам, що постраждали внаслідок війни в Україні”, що реалізується ГО “Дівчата” спільно з Help – Hilfe zur Selbsthilfe за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Фото автора Sofia Alejandra з Pexels.
